КПК у ст. 32 чітко встановлює, що кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено кримінальне правопорушення. У разі якщо було вчинено кілька кримінальних правопорушень, кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено більш тяжке правопорушення, а якщо вони були однаковими за тяжкістю, – суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено останнє за часом кримінальне правопорушення. Якщо місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого закінчено досудове розслідування.
Під підсудністю розуміється сукупність юридичних ознак кримінального правопорушення (місце його вчинення, зв’язок кримінальних правопорушень між собою і їх співвідношення за тяжкістю та часом учинення) та деяких ознак самого кримінального провадження (місця закінчення досудового розслідування, особи обвинуваченого, можливості здійснити судове провадження у даному суді, місця проживання обвинуваченого, більшості потерпілих або свідків, а також інстанції судового провадження), згідно з якою кримінальний процесуальний закон визначає, який суд має право і зобов’язаний здійснювати щодо конкретного кримінального правопорушення кримінальне провадження по суті та провадження з перегляду судового рішення.
За допомогою правил про підсудність забезпечується рівність всіх громадян перед законом і судом (ст. 24 Конституції України та ст. 10 КПК України). Будучи одним із проявів цієї конституційної засади, чітко встановлена законом підсудність набуває ознак суб’єктивного права людини на законного суддю, тобто права будь-якої людини знати наперед, який саме суд і в якому складі відповідно до закону правочинний здійснювати стосовно нього судове провадження, якщо така необхідність виникне.
Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, «кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на розгляд судом, встановленим законом». Як свідчить аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування ст. 6 ЄКПЛ у кримінально-процесуальному аспекті, «суд, котрий, відповідно до чинних положень національного права, не має повноважень судити підсудного, «не встановлений законом» у розумінні статті 6 п. 1»( п. 41 «Richert v Poland»).
За загальним правилом визначення територіальної підсудності, кримінальне провадження здійснюється в тому суді, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено кримінальне правопорушення. Тобто основною юридичною ознакою для визначення територіальної підсудності є місце вчинення кримінального правопорушення, яке згідно з п. 1 ч. 1 ст. 91 КПК України належить до обставин, що підлягають доказуванню у кожному кримінальному провадженні. Місцем учинення злочину є місце виконання особою останніх дій, що утворюють об’єктивну сторону складу кримінального правопорушення, незалежно від місця настання суспільно небезпечних наслідків. “Місце вчинення кримінального правопорушення” в цьому контексті розглядається лише як ознака, що дозволяє визначити підсудність кримінального провадження, – це одиниця адміністративно-територіального поділу, на підставі якої побудована судова система в цілому.
У ст. 412 КПК міститься перелік істотних порушень процесуального закону, у зв’язку з цим вони завжди тягнуть за собою скасування вироку (ухвали). Порушення правил про підсудність відповідно до п. 6. ч. 2 ст. 412 КПК є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, тому відповідні рішення (ухвали) повинні бути скасовані.
Натомість практика Верховного суду у випадках порушення територіальної підсудності не є однозначною та усталеною. В частині справ, де встановлено порушення правил підсудності, рішення попередніх інстанцій скасовуюся Верховним судом; в іншій частині Верховний суд не вважає, що порушення правил територіальної юрисдикції є порушенням прав засудженого, а розгляд справи повинен продовжуватись.
У справі №264/5559/18 касаційний суд виніс постанову якою скасував обвинувальний вирок суду першої та ухвалу апеляційної інстанції, та призначив новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому касаційний суд послався на положення п.6 ч.2 ст.412 КПК та сформулював правовий висновок, що порушення правил територіальної підсудності являє собою істотне порушення вимог кримінального процесуального закону і є безумовною підставою для скасування рішення в порядку п.1 ч.1 ст.438 КПК.
До аналогічного висновку касаційний суд дійшов у справі №335/3479/13-к і також підкреслив, що порушення встановлених правил підсудності відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК є безумовною підставою для скасування судового рішення.
Але є ряд справ в яких касаційний суд в аналогічних ситуація дійшов протилежного висновку. Так у справі №569/6966/16 касаційний суд залишивши касаційну скаргу сторони захисту без задоволення, а обвинувальний вирок суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду — без змін. Верховний суд посилався на п.1 ч.1 ст.34 КПК в якому передбачено, що кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду тоді, якщо до початку судового розгляду виявилося, що провадження надійшло до суду з порушенням правил підсудності. Адже відповідно до п.4 ч.3 ст.314 КПК на стадії підготовчого засідання суд має право направити обвинувальний акт до відповідного суду для визначення підсудності, якщо виявлена непідсудність провадження. Тому відповідно до положень ст.34 КПК (оскільки порушення виявлено після початку судового розгляду) це не є підставою для передачі справи до іншого, територіально компетентного суду. Тому касаційний суд не вважає, що розгляд справи з порушенням принципу територіальної підсудності свідчить про порушення права засудженого. Навіть припускаючи помилкове визначення територіальної юрисдикції, суд першої інстанції діяв відповідно до встановлених у КПК правил, тобто продовжив розгляд справи, розпочатий у цьому суді.
Спираючись на цю правову позицію касаційний суд у справі №490/10025/17 додав, що «якщо й погодитися, що провадження помилково направлено до територіально неуповноваженого суду, це не свідчить про порушення права засудженого на розгляд справи законним складом суду».
Відповідно до ч. 6 ст. 13 «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Оскільки з одного й того ж самого питання Верховним судом формулюванні не просто різні правові позиці, а застосування одного підходу виключає можливість застосування іншого, та не зрозуміло на які саме правові позицію повинні орієнтуватися суди нижчих інстанцій.
Підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що для розв’язування двозначності в правових позиція Касаційного кримінального суду Велика палата повинна розглянути аналогічну справу та сформувати єдину позицію Верховного суду з даного питання. В свою чергу, у разі порушення територіальною підсудності стороні захисту необхідно заявляти клопотання про направлення кримінального провадження до іншого суду в порядку ст. 34 КПК. Оскільки є значна кількість справ, де помилки територіальної підсудності ставали відомі вже від час судового розгляду, то доцільно визначити окремі правила в КПК, які б застосовувались в цих випадках.